А ви знали, що за перше півріччя 2018 року на розгляді у ВСУ перебувало понад 20 000 справ з приводу адміністрування податків?
Давайте продовжимо огляд цікавих судових рішень Верховного Суду України у податковій сфері за вересень.
- Правова позиція ВС щодо застосування штрафної санкції з ЄСВ у разі визнання платника банкрутом (Постанова ВСУ від 11 вересня 2018 року справі № 820/10403/15)
Фабула:
Державне підприємство звернулося до суду з позовом до державної податкової інспекції міста Харкова про визнання протиправним та скасування рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Оскільки на момент прийняття відповідного рішення вже було порушено провадження про банкрутство підприємства та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, позовні вимоги було задоволено судами першої та другої інстанції.
У липні 2018 року податковим органом було подано касаційну скаргу. Заявник просив довести, що єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування не є податком чи збором (обов’язковим платежем) в розумінні норм податкового законодавства, а тому правомірним є застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несвоєчасну сплату єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Оцінюючи спірні правовідносини суди попередніх інстанцій висновувалися на аналізі положень статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону від 14 травня 1992 року № 2343-ХII, яка застосовується до спірних правовідносин. За вказаною нормою мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію, частини четвертої статті 12 цього Закону, яка встановлює, що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням справи про банкрутство.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 12 Закону України № 2343-ХІІ протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення:
- На підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства;
- Не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).
Суди попередніх інстанцій з огляду на аналіз наведених норм дійшли висновку про те, що ця норма встановлює загальну заборону на нарахування штрафу і пені упродовж часу дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Зміст цієї заборони не пов’язаний із визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію, тому неустойка за невиконання грошових зобов’язань не нараховується в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу їх виникнення.
Верховний Суд України погодився з такою позицією та підтвердив аналогічні правові позиції з цього питання викладені Верховним Судом України у постановах від 18 грудня 2012 року у справі 5/34-09, від 12 березня 2013 року у справі 29/5005/16170/2011, від 01 жовтня 2013 року у справі №28/5005/3240/2012.
- У податковому законодавстві відсутні норми, які б визначали перенесення строку у випадку, коли граничний строк сплати податків припадає на вихідний (святковий) день (Постанова ВСУ від 11 вересня 2018 року у справі № 802/2229/17-а)
Фабула:
У листопаді 2017 року ТОВ звернулося до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення (ППР) про застосування до платника штрафних санкцій за порушення строку виконання зобов’язання. Позивач вважав, що вказане рішення необґрунтоване та не відповідає вимогам законодавства, оскільки жодних порушень ним не було допущено. Відповідно до матеріалів справи, останній день строку сплати товариством узгодженої суми податкового зобов’язання припав на вихідний день – 30 липня 2017 року (неділя), тоді як позивачем було сплачено узгоджену суму податкового зобов’язання 31 липня 2017 року (понеділок). Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили позов та скасували ППР, внаслідок чого відповідачем було подано касаційну скаргу на дане рішення.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій Верховний Суд встановив наступне.
Правовою підставою застосування до Товариства штрафу податковим органом визначено статтю 126 Податкового кодексу (ПКУ), пунктом 126.1 якої передбачено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання протягом визначеного строку, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.
Згідно з абзацом першим пунктом 57.1. статті 57 ПКУ, платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку для подання податкової декларації.
Спірним питанням цієї справи є відсутність норми у податковому законодавстві, яка б визначала перенесення строку у випадку, коли граничний строк сплати податків припадає на вихідний (святковий) день.
При цьому, ПКУ визначає, якщо останній день строку подання податкової декларації припадає на вихідний або святковий день, то останнім днем строку вважається операційний (банківський) день, що настає за вихідним або святковим днем (пункт 49.20 статті 49 ПКУ).
ВСУ погодився з позицією судів попередніх інстанцій про застосування до спірних правовідносин Європейської конвенції про обчислення строків (ETS № 76) від 16 травня 1972 року.
За положеннями статті 1 Конвенції, вона застосовується до обчислення строків у цивільних, комерційних і адміністративних справах, включаючи процедуру стосовно таких справ, якщо такі строки встановлені законом або судовим чи адміністративним органом; органом арбітражу, якщо такий орган не встановив порядку обчислення строків; або сторонами, якщо порядок обчислення строків не був безпосередньо чи опосередковано узгоджений між сторонами та не визначається наявною практикою відносин між сторонами.
Відтак, в даному випадку законодавством не визначено перенесення граничного строку сплати податкового зобов’язання у разі, якщо останній день сплати припадає на вихідний (святковий) день, що цілком узгоджується з положеннями частини першої статті 1 Конвенції.
Відповідно до статті 5 Конвенції, при обчисленні строку суботи, неділі та офіційні свята враховуються.
Однак відповідно до dies ad quem (дефініція терміну згідно з ст. 2 Конвенції: день, у який цей строк спливає) цей строк повинен був перенесений на понеділок. Тобто у випадку коли день спливу строку припадає на суботу, неділю, офіційне свято чи день, який вважається офіційним святом, встановлений строк подовжується на перший робочий день, який настає після них.
Пунктом 56.21 статті 56 ПКУ встановлено, що у разі коли норма кодексу чи іншого нормативно-правового акта, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
- Наявність або відсутність окремих документів, як і деякі помилки чи неточності у їх оформленні, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції (Постанова ВСУ від 10 вересня 2018 року у справі № 826/3246/13-а)
Фабула:
У березні 2013 року ТОВ звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції про визнання протиправним та скасування ППР щодо протиправного формування суми витрат.
На обґрунтування позовних вимог платник зазначив, що господарські операції з контрагентами у періоді, що перевірявся, підтверджуються усіма необхідними первинними документами, які складені відповідно до вимог чинного законодавства, у зв’язку із чим твердження відповідача щодо протиправних дій за наслідками цих операцій є помилковим.
Постановою Окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено повністю. Суд першої інстанцій за наслідками розгляду справи дійшов висновку про законність оскаржуваного ППР з огляду на те, що первинні документи, надані позивачем на підтвердження господарських операцій з його контрагентами, містять недоліки, зокрема у вигляді відсутності інформації про дату і місце складання в акті здачі-прийняття робіт (надання послуг), та в актах прийняття виконаних будівельних робіт, а також про посадових та уповноважених осіб, які їх підписали, а отже, не можуть бути підставою для відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 липня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги задоволено.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що понесені позивачем витрати на підставі договорів з контрагентами щодо оренди обладнання та приведення приміщень зерносховищ у належний стан, пов’язані з підготовкою, організацією та веденням власної господарської діяльності позивача, фактичне виконання сторонами взятих на себе зобов’язань підтверджується документально, у зв’язку із чим позбавлення права позивача на відображення реально вчинених господарських операцій у податковому обліку є протиправним.
Позиція Верховного Суду
Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування валових витрат наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання у своїй господарській діяльності, що пов’язані з рухом активів, зміною зобов’язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.
Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.
Наявність або відсутність окремих документів, як і деякі помилки чи неточності у їх оформленні, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних випливає, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов’язаннях платника податків у зв’язку з його господарською діяльністю мали місце (відбулися), а певні недоліки в заповненні первинних документів носять оціночний характер.
Враховуючи встановлені обставини справи, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що відповідні первинні документи беззаперечно свідчать про факт вчинення господарських операцій.
Отже, резюмуючи, в котрий раз доводимо, що успішно оскаржити дії контролюючих органів можливо за допомогою кваліфікованих юристів та обізнаності у своїх правах та обов’язках.
