Згідно з інформацією, опублікованою на офіційній сторінці МВС у Facebook, за перші 6 місяців 2018 року на території України сталося 68 776 ДТП. Хоча це на 10,2 % менше ніж за аналогічний період минулого року, такі показники приголомшливі. Тому давайте розглянемо актуальну судову практику у сфері страхових правовідносин.
Аналізуючи Закон «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/18006/15-ц дійшла висновку, що покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності. Отже, давайте розбиратися, якою логікою керувався Верховний Суд під час проголошення даного рішення. Спробуємо також зрозуміти, яке значення це рішення матиме в майбутньому.
Фабула справи:
У 2015 році страховик звернувся до суду з вимогою до особи, яку в судовому порядку визнали відповідальною в настанні ДТП, про відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування . Зауваживши, що даний обов’язок повинен бути виконаний безпосередньо відповідачем як особою, винною у настанні ДТП, оскільки він не надав письмове повідомлення про ДТП своєму страховику.
Відповідач подавши заперечення вказав, що тільки сама третя особа (його страховик) наділена правом давати висновки щодо належності чи неналежності повідомлення відповідача про ДТП. Тому у випадку, якщо відповідач неналежно повідомив її про ДТП, саме третя особа могла би звернутися з регресною вимогою до відповідача. Важливим в даному випадку є також те, що позивач не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування в порядку регресу, а тому не отримував її відмову у виплаті страхового відшкодування.
Верховний суд (як касаційна інстанція у даній справі) відмовила в задоволенні позовних вимог та визнала їх необґрунтованими. Крім того, суд вказав на те, що існує правова проблема щодо співвідношення регресу та суброгації у страхових правовідношеннях, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Згідно з постановою, у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком та він набуває права зворотної вимоги (регресу) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.
У правовідносинах із добровільною формою страхування до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов’язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов’язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов’язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.
Новація даного рішення також полягає в тому, що суд відійшов від висновку щодо застосування норми права, висловленого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
Резюмуючи, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, самостійно можливе лише за умови, що згідно з договором у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
